Нанкіті Ніїмі українською

Двоє коней вчинили денні дрімки й похропували під вікном. Повіяв свіжий вітерець. Один кінь форкнув і прокинувся. Та й закульгав, бо задня нога в нього затерпла. — Що за напасть! Він напружив був ногу — сили зовсім не було. Розбуркав другого коня: — Прокидайся, біда! Хтось мені ногу вкрав! — Ось же вона, де й була! — Ба ні! То чужа. — Це ж чому? — Бо не йде, як я хочу. Ану, брикни, тільки легенько! Геп! Друзяка-кінь хвицнув його копитом. — Точно чужа! Ніскілечки не болить! А мусила б, якби була моя. Що ж, ходімо шукати, хто вкрав, — і пошкутильгав уперед. — Дивись, оно стілець. Чи не він мою ногу вкрав? Брикни його: якщо нога моя, то заболить. Другий кінь хвицнув копитом ніжку стільця. Стілець не встиг сказати, чи йому боляче, бо розвалився. Бац! — кінь копнув ніжку стола. Бум! — ліжка. Ті теж порозвалювалися, не сказавши, чи їм боляче. Скільки не шукали, а вкрадену ногу не знайшли. — Чи то, часом не він сам? — подумав перший кінь (а вони вже були біля прият...

Коли я був малий, жив у сільці біля підніжжя гір. Моя родина торгувала ліхтарями й свічками. Якось увечері до нас зайшов по ліхтар і свічку погонич. — Хлопче, зроби ласку, запали мені свічку, — попрохав він. А я ніколи навіть сірника сам не запалював. Проте витяг один і незграбно й боязко тернув об коробочку. І на кінчику спалахнув блакитний вогник! Підніс до свічки — ґнотик зайнявся. — Еге ж, дякую! — сказав погонич, уставив свічку в ліхтар, причепив збоку на вола й рушив далі. Я ж замислився: — Цікаво, чи далеко заїде мій вогник? Погонич живе по той бік. Значить, перевалить через гори. А що, як дорогою йому зустрінеться подорожній з іншого села? І попрохає: «Дай-но вогню, чоловіче добрий!» Погонич, звісно, запалить йому ліхтаря. Той рушить далі стежкою через гори. І, хтозна, може стріне юрбу з барабанами й гонгами. Йому скажуть: «У селі дитина пропала, либонь, лисиця-чарівниця в ліс звабила. Ось, ходимо, шукаємо. Дай вогнику, зроби ласку!» Подорожній, звісно, не відмовить. З...

Був собі равлик. Аж певного дня похопився: «Жив я безтурботно й не зважав, що на спині ношу хатку, а це повнить бентегою!» 　 Що ж із тією бентегою вдіяти? Приповз равлик до друга, теж равлика, та й каже: — Несила мені більше жити на світі! — Що трапилося? — питає той. — Бідний я, нещасний! — відказує перший равлик. — Ношу на спині хатку, але ж це сповнює бентегою. — Не ти один, — каже другий. — І в мене на спині хатка, і теж повно бентеги. 　 «Нема ради!» — подумав равлик і поповз до іншого друга. 　 А той теж каже: — Не ти один такий. У мене теж на спині хатка, й бентеги в ній не менше. 　 Так і повзав равлик по друзях. І геть від усіх чув те саме. Аж урешті зрозумів: «То значить, усім бентежно, не лише мені! Що ж, доведеться якось жити зі своєю бентегою». 　 І більше не скаржився.  

Купив Чжан гарного ослика. От тільки, коли погнав додому, побачив, що той накульгує. «Чого це він кульгає? »  — задумався Чжан, та нічого не придумавши, повів осла до мудреця, який жив неподалік. Той довго оглядав осла, й нарешті мовив: — Твій осел має межи вухами лисинку з мідяк завбільшки. Від вітру вона мерзне, ось він і кульгає. Надінь йому капелюха, та й по всьому. «Мудрець сказав — значить, так і є», — заспокоївся Чжан. І змайстрував з овечої вовни круглого капелюха. Натягнув ослові на голову, погнав — а той кульгає! Розсердився Чжан: надурив мудрець! І знову потяг до нього осла. — Ти мудруй, та знай міру! Дивись, ось капелюх, як ти казав. А осел кульгає! Мудрець не розгубився: — Хіба ж я про такий капелюх казав! Дивись, як ти його натяг, осликові вуха болять. «І справді», — знітився Чжан. Повернувся додому, прорізав у капелюсі дві дірки, випустив крізь них ослині вуха. Погнав осла — а той кульгає, як кульгав. Розлютився Чжан, метнувся знов до мудреця. — ...

Мандрували якось п’ятеро самураїв і побачили під деревом мавпу. — А зарубаймо-но цю мавпу! — Еге ж, зараз я її рубону! Так давно мечем не махав, аж руки сверблять. — Ні, дай я. В мене меч гостріший. — Е-е, доки ви мечі повитягаєте, мавпа втече. Ну ж-бо, відійдіть. — Панове, дозвольте мені! Придивилися — а мавпа недужа, ледь ворушиться. Що ж, хвору мавпу зарубати — небагато честі. Взяли її самураї з собою. Поки мандрували — мавпа одужала, а самураї до неї звикли. Ідуть вони степом день, ідуть тиждень, аж харчів не стало. Того й залишається, що мавпу з’їсти. — Ану, рубони її як слід! Ти ж, начебто, хотів. — Сам рубай. У мене меч зазубрився. — Тоді ти. Тобі ж руки свербіли. — А зараз черево підвело. Не можу рубати. І тут ген серед степу показалися хати. — О, село! Ось де ми поїмо. І мавпу рубати не доведеться. Так зраділи п’ятеро самураїв, що не треба мавпу вбивати, — навіть просльозилися.  

　 Теплого весняного дня в човен на перевозі всіла мандрівниця з двійком діток. Перевізник уже був рушив, як із дальнього кінця примосту загукали: «Агов, стривай!» Вимахуючи рукою, надбіг самурай і скочив у човен. 　 Човен поплив. Самурай гепнувся просто посередині. На осонні його швидко розморило, й він закуняв. Чорновусий кремезний самурай так кумедно клював носом, що дітлахи захихотіли. — Цитьте, — приклала мати пальця до вуст. Авжеж, як самурая розгнівати, не поздоровиться. Малята принишкли. Та ненадовго. — Мамо, дай тягучки! — простягнуло руку одне. — Мамо, і мені! — писнуло друге. Мати витягла з-за вилоги паперовий клумачок. От тобі й маєш! Там лежала остання тягучка. — Дай мені! — Ні, мені! — заканючили діти навперебивки. Мати розгубилася: адже тягучка одна. — Будьте чемні! Ось переїдемо, куплю вам іще. Та де! Малі вже коверзували навмисно: — Мені тягучку! — Мені! 　 Самурай, який нібито дрімав, розплющив очі та спостерігав за пустунами. Мати перелякалася. «Ну от, зав...

Пішла мавпа з гір у село погуляти й знайшла червону свічку. Червоні свічки трапляються нечасто. Мавпа й подумала, що то феєрверк. І бережно понесла червону свічку назад у гори. У горах піднявся тарарам. Ще б пак: феєрверків ніколи в житті не бачили ні олень, ані кабан, ні заєць, ані черепаха, ні колонок, ані єнот, ані навіть лисиця. А мавпа його візьми та й принеси! — Оце дивина! — Чудасія, та й годі! І олень, і кабан, і заєць, і черепаха, і колонок, і єнот, і лисиця не відводили очей від червоної свічки. — Обережно! — раптом вигукнула мавпа. — Обережно! Тримайтеся подалі! Бо як гахне! Злякалися звірі, відскочили. А мавпа розповіла, як феєрверки бабахкають та як розцвітають у небі пречудовими вогнями. Певна річ, усім закортіло поглянути на таку красу. — Гаразд. Як буде вечір, зійдемо на сам вершечок гори й запалимо, — погодилася мавпа. Ой, як усі зраділи! Позабували про все на світі й тільки мріяли про заквітчане вогнями, мов зірками, нічне небо. Настала ніч. Затамувавши поди...