Мавпа і самураї
— А зарубаймо-но цю мавпу!
— Еге ж, зараз я її рубону! Так давно мечем не махав, аж руки сверблять.
— Ні, дай я. В мене меч гостріший.
— Е-е, доки ви мечі повитягаєте, мавпа втече. Ну ж-бо, відійдіть.
— Панове, дозвольте мені!
Придивилися — а мавпа недужа, ледь ворушиться. Що ж, хвору мавпу зарубати — небагато честі. Взяли її самураї з собою. Поки мандрували — мавпа одужала, а самураї до неї звикли.
Ідуть вони степом день, ідуть тиждень, аж харчів не стало. Того й залишається, що мавпу з’їсти.
— Ану, рубони її як слід! Ти ж, начебто, хотів.
— Сам рубай. У мене меч зазубрився.
— Тоді ти. Тобі ж руки свербіли.
— А зараз черево підвело. Не можу рубати.
І тут ген серед степу показалися хати.
— О, село! Ось де ми поїмо. І мавпу рубати не доведеться.
Так зраділи п’ятеро самураїв, що не треба мавпу вбивати, — навіть просльозилися.
Коментарі
Дописати коментар