Вогник
Якось увечері до нас зайшов по ліхтар і свічку погонич.
— Хлопче, зроби ласку, запали мені свічку, — попрохав він.
А я ніколи навіть сірника сам не запалював. Проте витяг один і незграбно й боязко тернув об коробочку. І на кінчику спалахнув блакитний вогник! Підніс до свічки — ґнотик зайнявся.
— Еге ж, дякую! — сказав погонич, уставив свічку в ліхтар, причепив збоку на вола й рушив далі.
Я ж замислився:
— Цікаво, чи далеко заїде мій вогник? Погонич живе по той бік. Значить, перевалить через гори. А що, як дорогою йому зустрінеться подорожній з іншого села? І попрохає: «Дай-но вогню, чоловіче добрий!»
Погонич, звісно, запалить йому ліхтаря. Той рушить далі стежкою через гори. І, хтозна, може стріне юрбу з барабанами й гонгами. Йому скажуть: «У селі дитина пропала, либонь, лисиця-чарівниця в ліс звабила. Ось, ходимо, шукаємо. Дай вогнику, зроби ласку!»
Подорожній, звісно, не відмовить. Засяють довгасті ліхтарі, круглі ліхтарі. І піде вся юрба шукати дитину по горах і долинах, калатаючи в барабани та бамкаючи в гонги.
Я й тепер, бува, думаю собі: «А може, вогник, що я запалив для погоничевого ліхтаря, й досі горить, переходячи з рук у руки?»
Коментарі
Дописати коментар