Нога

Двоє коней вчинили денні дрімки й похропували під вікном. Повіяв свіжий вітерець. Один кінь форкнув і прокинувся. Та й закульгав, бо задня нога в нього затерпла.
— Що за напасть!
Він напружив був ногу — сили зовсім не було. Розбуркав другого коня:
— Прокидайся, біда! Хтось мені ногу вкрав!
— Ось же вона, де й була!
— Ба ні! То чужа.
— Це ж чому?
— Бо не йде, як я хочу. Ану, брикни, тільки легенько!
Геп! Друзяка-кінь хвицнув його копитом.
— Точно чужа! Ніскілечки не болить! А мусила б, якби була моя. Що ж, ходімо шукати, хто вкрав, — і пошкутильгав уперед.
— Дивись, оно стілець. Чи не він мою ногу вкрав? Брикни його: якщо нога моя, то заболить.
Другий кінь хвицнув копитом ніжку стільця. Стілець не встиг сказати, чи йому боляче, бо розвалився. Бац! — кінь копнув ніжку стола. Бум! — ліжка. Ті теж порозвалювалися, не сказавши, чи їм боляче. Скільки не шукали, а вкрадену ногу не знайшли.
— Чи то, часом не він сам? — подумав перший кінь (а вони вже були біля приятелевого дому), — і, недовго думаючи, хвицнув друзяку в задню ногу.
— Ти що, боляче ж! — підстрибнув той.
— Ось де моя нога! То це ти її вкрав!
— Ти що, здурів! — і друг-кінь віддячив добрячим копняком.
А що затерпла нога вже відійшла, то перший кінь і собі заіржав:
— Ой, боляче! — й теж підстрибнув.
Тут до нього й дійшло, що ніхто ногу не крав, а просто вона затерпла.