Торішнє дерево

Дерево і пташка були задушевні друзі. Пташка невтомно виспівувала на гілках, дерево день у день слухало. Та наближалася зимова студінь, надійшов і час прощатися.
— Бувай! Наступного року ще мені заспіваєш! — сказало дерево.
— Авжеж! Ти тільки дочекайся, — відказала та й полинула на південь.
Настала весна. Сніг у полях і лісах почав танути. Пташка прилетіла до торішнього дерева-друзяки. Але що за пригода? Його не було, стирчав лише пень.
— А куди ж поділося тутешнє дерево? — запитала пташка.
— Зрубали й відтягли в долину, — відповів той.
Пташка майнула туди. Внизу виявилася чимала фабрика. Всередині дзижчало: там пиляли деревину. Пташка присіла на браму:
— Пані брамо, не знаєте часом, що трапилося моєму другові-дереву?
— Дереву, кажеш? Розпустили на тріску, поробили сірники й продали в селі, — рипнула брама.
Пташка подалася в село. В найближчій хаті при гасовій лампі сиділа дівчинка.
— Послухай-но, — щебетнула пташка, — ти чула щось про сірники?
— Так, — кивнула дівчинка. — Оце останній випалили. Бачиш лампу? Ще горить.
Пташка безмовно вп’ялася очима у вогонь. І раптом залилася співом — як торік. Полум’я стріпнулося й утішено замерехтіло.
Пташка затихла й іще довго не відводила очей від лампи. А тоді спурхнула й полетіла світ за очі.