Лисичка-посланець

Жили собі в горах разом звірі: мавпа, олень, вовк, лисичка. І мали на всіх один ліхтар. Невеличкий такий, чотирикутний, паперовий. Як поночіє, зберуться довкола та й світять собі.
Але якось увечері побачили звірі, що олії в ліхтарі зовсім не лишилося. Що ж, доведеться комусь іти до села — олію купувати. От тільки кому? Нікому те село не до вподоби. Ще б пак, адже там мисливці з собаками!
Аж тут почулося:
— Пусте, я піду!
То була лисичка. Річ у тому, що лисиці вміють перекидатися на людських дітей. На тому й порішили: послати по олію лисичку. Отак несподівано-негадано всіх виручила!
Перекинулася лисичка дитиною й побігла в село. Щоправда, трохи зашпортувалася, бо личаки до пуття сплести не потрафила. Купила вона без жодних пригод слоїк олії.
А коли простувала назад через капустище, щось напрочуд приємно запахтіло. Принюхалася — а це ж бо щойно куплена олія!
— Скуштую-но крапельку, — сказала саме до себе лисичка і — плям! — лизнула з краєчку слоїка. І справді, як смачно!
Пройшла трохи — закортіло ще.
— Лизну ще трішечки. В мене ж язичок такий маленький, — і плямкнула ще раз.
І ще раз.
Язика лисиці мають і справді невеличкого, тому щоразу злизувалося зовсім трохи. Проте як лизати раз за разом, то слоїка олії надовго не вистачить. Отож, поки лисичка дісталася в гори, залишився слоїк порожній. Бо олію вона злизала геть усю.
Як побачили олень, вовк і мавпа порожній слоїк, то аж занемовили. Так і просиділи потемки всю ніч. Із однією сумною думкою:
— От халепа! Більше лисицю ні по що не посилатимемо!