Нанкіті Ніїмі українською

  Прийшов якось на ринок торговець із кліткою, а в клітці — заєць. Ходить і гукає: — Віслючок, кому віслючка! Навадився тут мужик і думає: «Осел мені б не завадив». Підійшов, зазирнув у клітку: — А чого такий дрібний? — Ще маленький. — Та хіба ж такий виросте до пуття? — Авжеж, виросте — з комору завбільшки! — Та не бреши! — А я й не брешу. Глянь, які вушиська! Певна річ, виросте! Глянув той — і справді, два вуха, кожне з диню завдовжки. Так і купив, не второпавши, що то заєць. Прийшов мужик додому та й став майструвати воза для свого осла. Виросте той із комору завбільшки — в маленького возика не запряжеш. Ну, й зробив зі стайню завбільшки. Ось і віз готовий. От тільки заєць, скільки його не годували, ніяк не росте. Розсердився мужик: — Скільки можна чекати! Нехай воза тягне, який є, — і запряг зайця. Сам на воза всівся, гарапником свиснув: — Ану, пішов! Тільки заєць не пішов, а всівся й травичку щипає. Гримає мужик на зайця, а той ні з місця. — От тобі й маєш! Кр...

Одного дня король перебрався жебраком і вирушив сам у місто. Там він побачив невеличку майстерню, де старий швець сумлінно майстрував черевика. Король зайшов у майстерню й поцікавився: — Гей, старий, тебе як звати? Старий не знав, що це король. — Як хочеш у когось чогось дізнатися, питай увічливіше! — кинув він і забив черговий цвяшок. — Гаразд, як тобі на ім’я, чоловіче? — виправився король. — Ще раз кажу, хочеш, щоб відповіли, — звертайся поштивіше! — знову непривітно буркнув той, не відриваючись від роботи. «А й справді, якось воно не так», — подумав король і промовив якомога лагідніше: — Чоловіче добрий, скажи, як прозиваєшся, коли твоя ласка! — Магістром прозиваюся, — нарешті відповів старий. — А скажи-но мені, Магістре, по секрету, чи не думаєш ти, що наш король дурень? — запитав тоді король. — Не думаю! — відказав Магістр. — Може, бодай трохи та дурень? — уточнив король. — Ні! — відрубав Магістр і заходився прибивати підбор. — Невже ти не думаєш, що наш король х...

Дерево і пташка були задушевні друзі. Пташка невтомно виспівувала на гілках, дерево день у день слухало. Та наближалася зимова студінь, надійшов і час прощатися. — Бувай! Наступного року ще мені заспіваєш! — сказало дерево. — Авжеж! Ти тільки дочекайся, — відказала та й полинула на південь. Настала весна. Сніг у полях і лісах почав танути. Пташка прилетіла до торішнього дерева-друзяки. Але що за пригода? Його не було, стирчав лише пень. — А куди ж поділося тутешнє дерево? — запитала пташка. — Зрубали й відтягли в долину, — відповів той. Пташка майнула туди. Внизу виявилася чимала фабрика. Всередині дзижчало: там пиляли деревину. Пташка присіла на браму: — Пані брамо, не знаєте часом, що трапилося моєму другові-дереву? — Дереву, кажеш? Розпустили на тріску, поробили сірники й продали в селі, — рипнула брама. Пташка подалася в село. В найближчій хаті при гасовій лампі сиділа дівчинка. — Послухай-но, — щебетнула пташка, — ти чула щось про сірники? — Так, — кивнула дівчин...

Дорогою зі школи Кіміко вихвалялася перед подружкою Норіко своїми тюльпанами: — Наші тюльпани в п’ять разів гарніші від тих, що приносив квіткар! — Та ну, скажеш теж! — заздрісно похилила голову набік Норіко. — Я навмисне подивилася, що червоніше: тюльпан чи кольоровий олівець. Так от, олівець і не такий яскравий, і не такий блискучий! — Та невже?! — Матуся каже, з них можна було б робити  помаду! — Ну-ну! — Якби ти намалювала такий тюльпан, точно отримала б п’ятірку з плюсом! — Ой, не до віри! — Гаразд, знаєш що, Норіко? Ми вчора посадили майже всі цибулини, але дві-три ще є. Як матуся дозволить, віддам їх тобі! — C правді? — Прийду додому — одразу спитаю. Тут подружки саме дійшли до дому Норіко. — Бувай, завтра вранці матимеш, — запевнила Кіміко на прощання. А вдома відразу ж спитала в матусі дозволу. Та нічого не мала проти. Наступного ранку Кіміко поклала дві цибулини тюльпанів у коробочку з-під родзинок і по дорозі до школи завернула до Норіко. — Гей, Норіко! — г...

Жили собі в горах разом звірі: мавпа, олень, вовк, лисичка. І мали на всіх один ліхтар. Невеличкий такий, чотирикутний, паперовий. Як поночіє, зберуться довкола та й світять собі. Але якось увечері побачили звірі, що олії в ліхтарі зовсім не лишилося. Що ж, доведеться комусь іти до села — олію купувати. От тільки кому? Нікому те село не до вподоби. Ще б пак, адже там мисливці з собаками! Аж тут почулося: — Пусте, я піду! То була лисичка. Річ у тому, що лисиці вміють перекидатися на людських дітей. На тому й порішили: послати по олію лисичку. Отак несподівано-негадано всіх виручила! Перекинулася лисичка дитиною й побігла в село. Щоправда, трохи зашпортувалася, бо личаки до пуття сплести не потрафила. Купила вона без жодних пригод слоїк олії. А коли простувала назад через капустище, щось напрочуд приємно запахтіло. Принюхалася — а це ж бо щойно куплена олія! — Скуштую-но крапельку, — сказала саме до себе лисичка і — плям! — лизнула з краєчку слоїка. І справді, як смачно! Пройшла ...

Прискакали якось на самісіньку серединку поля зелена жаба й жовта жаба. — Пхе, яка жовта! — вигукнула зелена жаба. — Що за бридкий колір! — На себе подивися, зелень! — не змовчала жовта жаба. — Гадаєш, ти дуже гарна? Як уже розмова почалася з такого, добра не жди. Слово за слово, почали жаби битися. Зелена вскочила жовтій на карк. І вирішила, ніби це перемога. Але тут жовта жаба стала загрібати лапами й кидати пісок. Довелося зеленій відступати й протирати запорошені очі. Тут повіяв зимний вітер. І обидві жаби згадали, що скоро зима. А на зиму жаби закопуються в землю, щоб перечекати холоди. — Як прийде весна, побачимо, чия візьме! — вигукнула зелена жаба й заходилася рити нірку. — Ловлю на слові! — відрубала жовта й собі почала рити. Надійшла студена зима. Над землею, де ховалися жаби, загув північний вітер, наніс кучугури. А потім прийшла весна. Жаби, що спали в нірках, відчули, як земля нагорі теплішає. Першою прокинулася зелена жаба. Виповзла назовні. Але нікого не побачил...